Біль для мене знайомий. Він як старий сусід, який приходив у дім без стуку.
Я знаю, як тримати удари. Як терпіти образи. Як мовчати, коли всередині все кричить.
Я навчилася витримувати холодність, байдужість, відсутність.
Я навчилася бути сильною там, де інші ламалися.

Біль не лякає мене. Я з ним виросла. Він прописаний у моїх клітинах.
Я можу витримати приниження. Можу витримати крик. Можу витримати відстань, відмову, навіть зраду.
Біль я переживу.

А от любов – інша історія.
Коли хтось простягає руку, коли хтось дивиться тепло, коли хтось каже: «Я з тобою» – мене зсередини заливає паніка.
Бо я не знаю, що з цим робити.
Бо мені ніколи не показали, що любов – це безпечно.

Мене вчили, що любов треба заслужити. Що за ніжність треба заплатити слухняністю. Що тепло може зникнути в будь-який момент.
І тепер, коли до мене приходить справжня любов – без умов, без вимог, – я не витримую.
Я ховаюся. Відвертаюся. Роблю вигляд, що мені байдуже. Бо моя нервова система кричить: «Це небезпечно. Не звикай».

І це найбільший парадокс: я можу витримати біль, але мені складно витримати любов.
Бо любов оголює. Бо любов робить вразливою. Бо любов нагадує мені про все те, чого я не мала.

Але саме любов і є тим, чого я прагну найбільше.
І я вчуся. Маленькими кроками. Не тікати від теплих слів. Не відмахуватися від підтримки. Дозволяти обіймам тривати кілька секунд довше. Вчитися довіряти не одразу, а по краплині.

Бо справжня дорослість – це не лише вміння витримувати біль.
Це здатність витримати любов.
Прийняти її. Дозволити їй залишитися.
І повірити, що вона не зруйнує, а зцілить.