Ми народжуємося вільними. Ми ще не знаємо, що «так не можна», що «так соромно», що «так не прийнято». У нас є тільки щире «хочу» – бігти, малювати, співати, сміятися, обіймати.
А потім у наше життя входить «треба». Спочатку тихо, майже непомітно. «Спочатку зроби уроки, потім гуляй». «Не вигадуй, роби як всі». «Не сором мене». «Подумай, що скажуть люди». І поступово «треба» витісняє наше «хочу».
Минають роки. Ми вчимося бути правильними. Ми закінчуємо університет, йдемо на роботу, створюємо сім’ю. Ми функціонуємо – ніби все добре. Але всередині все частіше виникає дивне відчуття: я наче живу, але це не моє життя. Мої кроки ніби повторюють чужі сліди. Мої вибори звучать голосами інших людей. Моє «я хочу» тихо сидить десь у темному кутку і боїться навіть підняти голову.
Іноді цей голос пробивається. «Я хочу відпочити». «Я хочу поїхати». «Я хочу жити по-іншому». Але одразу піднімається інший – суворий і владний: «Не вигадуй. Не час. Ти повинна. Інші так роблять, і ти мусиш». І ми знову відмовляємося від себе. Заради схвалення. Заради того, щоб бути «правильними». Заради того, щоб ніхто не сказав: «Ти дивна».
Але правда в тому, що чужим життям можна прожити десятки років. І тільки тоді, коли ми стикаємося з кризою, коли все всередині ламається, приходить чесне запитання: чиє життя я живу? Моє? Чи те, яке колись обрали за мене?
Це запитання болюче. Воно не дає спати. Воно може зруйнувати старі стосунки, стару роботу, старі ілюзії. Але саме воно стає дверима у справжню свободу. Бо тільки коли ми наважуємося зупинитися й подивитися правді у вічі, ми можемо почати жити по-справжньому.
І знаєш, найстрашніше не в тому, що ти втратиш чиєсь схвалення. Найстрашніше – прокинутися у 40, 50, 60 і зрозуміти: я так і не жила своїм життям. Я була зручною донькою, хорошою дружиною, відповідальною працівницею. Я все робила «правильно». Тільки от серце було тихо. І очі давно не світилися.
Я знаю: це запитання може лякати. Але воно потрібне. Бо воно єдине здатне витягнути нас із чужих сценаріїв і повернути додому – до себе.
Чиє життя я живу?
Коли ти відповіси на нього чесно, почнеться твоя справжня дорослість. Бо дорослість – це не паспорт. Це сміливість жити своїм.