«Мені вже за тридцять, а я все ще почуваюся маленькою. Наче не маю права на власні рішення. Наче комусь треба подзвонити й спитати дозволу. Наче моє життя – це не зовсім моє життя».
Ця фраза звучить від сотень дорослих людей. І вона завжди про одне й те саме – про сценарії з дитинства, які керують дорослим життям.
Чому так відбувається?
У дитинстві ми навчаємось не тільки ходити, писати й рахувати. Ми вчимося приймати рішення.
Але що відбувається, якщо будь-яке твоє «я хочу» зустрічає «ні»?
Що відбувається, якщо твої рішення постійно висміюють або контролюють?
🔹 Дитина поступово перестає довіряти собі.
🔹 Вона вчиться питати дозволу.
🔹 Вона засвоює: «хтось інший знає краще».
І навіть коли дитина виростає, цей внутрішній сценарій залишається.
Доросла людина з дитячим відчуттям
У дорослому віці це проявляється так:
- складно приймати навіть прості рішення (купівля речей, вибір відпочинку, зміна роботи);
- залежність від чужої думки («а що скажуть люди»);
- відчуття, що я «не маю права»;
- страх помилитися, бо помилка = сором і провина.
Насправді це не свідчення слабкості чи інфантильності. Це наслідок дитячого досвіду
Наслідки життя в цьому сценарії
Якщо залишати все «як є»:
- життя проходить у постійному очікуванні дозволу;
- людина живе чужими правилами, а не власними бажаннями;
- з’являється відчуття застою, порожнечі, відсутності сенсу;
- наростає злість і роздратування – на себе й на інших.
Що з цим робити?
По-перше, важливо усвідомити: це не «моя риса», а сценарій.
Це реакція, яку в мене сформувало середовище. І якщо це навчили – від цього можна відучитися.
🔑 Маленькі кроки для дорослішання:
- Приймати дрібні рішення без поради. Навіть якщо страшно.
- Відловлювати внутрішній голос «а можна?» і замінювати його на «я вирішила».
- Звертатися по підтримку, а не по дозвіл. Це різні речі.
- Терапія. Тут можна безпечно «дозрівати», відновлювати опору на себе й навчитися відчувати право на власне життя.
Дорослість – це не паспорт і не вік.
Дорослість починається там, де ти дозволяєш собі жити своїм життям.
І якщо всередині досі звучить голос маленької дитини, яка чекає дозволу – це не кінець. Це точка, з якої можна почати повертати собі право на власний голос.